мій Лондон: місто, що змушує мене усміхатися...

...це місто змушує мене усміхатися...

...воно зустрічає мене безхмарним небом (нічого приховувати - це так рідко тут трапляється!) - весняно-блакитним, прозорим, сонячним, світлим...

...воно зустрічає мене тітонькою на паспортному контролі, котра (я впевнена!) і вшосте, і всьоме проситиме відбитки моїх пальців, але для неї це нічого особистого - вона не засуджує мене і не підозрює - просто робота... і її голос звучить так спокійно, коли вона стверджує - "you are still working here"...

...місто зустрічає мене таксистом, котрий схвильовано пояснює, що водії їхньої компанії ЗАВЖДИ чекають своїх клієнтів у терміналі, і що наступного разу слід шукати табличку з своїм ім'ям у руках зустрічаючих, а не машину на автостоянці. І його підсумкова фраза - "you are the first clients, who found the car" - змушує мене по-ідіотськи тішитися, тішитися з власної безглуздої поведінки...

...тим часом небо насичується синявою, його блакить поступово поглинають сутінки (точно як назва попсової, довершено-сопливої книжки про закоханого вампіра, яку я печечитувала цієї подорожі...), а місто й далі криво усміхається білими рамами вікон і починає підморгувати вуличними ліхтарями, та змушує мене безпричинно, дурнувато шкіритися, заглядати з цікавістю в чужі помешкання, впізнавати будинки (біля котрих я гуляла), підслуховувати приватні розмови світлофорів, підглядувати закохані неДоторки двоповерхових автобусів на поворотах вузьких вулиць, роздивлятися мешти перехожих (і капелюхи, і колір волосся!), дивуватися кількості червоних телефонних будок (невже хтось все ще ними користується?! далі скептичним тоном і закотивши очі: звісно, окрім туристів, які "обліплюють" їх у пошуках найкращого фото-кадру...), мріяти про суші, думати про дощ (якого так і не бУло (наголос на У) в очікуваних мною маштабах!)...

...це місто змушує мене безпідставно, безпосередньо, придуркувато усміхатися...