останні два тижні ми на роботі займаємося такою "чарівною" річчю як accessibility (з англ. "доступний"). Тобто, програма має легко перемикатися в чорно-білий формат, ще й з високою контрастністю (це для людей з вадами зору). І ще всі елементи мають читатися спеціальними програмками (це для сліпих) - усі кнопочки, усі повідомлення про помилку. Крім того, використовуючи клавішу "TAB", фокус має "гарно" проходити по кожному елементу інтерфейсу (я все спростила, звісно, але кому треба ті деталі?)
якщо більше години дивитися на екран в тому високо-контрастному режимі, то очі вилазять на лоба і світ навколо починає видаватися неймовірно прекрасним: зелені дерева - вони ж ЗЕЛЕНІ, сірий асфальт - він же СІРИЙ, і ЖОВТЕ сонечко! ура! на світі існують кольори! "прєлєсть" досягає апогею, коли більше годинки слухати "прекрасний" робото-подібний голос, який читає елементи інтерфейсу. Від того можна здоровий ґлузд втратити. Ми тепер усім тімом ("тім" - то від Тимофій, як ви вже знаєте...) говоримо як автомати (чи перекривляємо нашу піддослідну розмовляючу програмку?..), а ще ми вводимо усілякі послідовності символів, щоб вони читалися тою програмкою яко музика - усі тішаться, наче діти. Я прям в шоці з нас :)
а насправді це просто такі американські закони (Microsoft - то ж американська контора...) і тому все, що Skype випускає, має бути accessibility compliant. Ви уявляєте?! от ми не можем одну "лейбочку" поміняти в "програмці", щоб не переконатися, що її і прочитає, і збільшить, і покаже в контрастному режимі?! чесно кажучи, це вражаюче...
No comments :
Post a Comment