у Рушді мене завжди заворожує неймовірна побудова його розповідей: у нього реальні події змішані з неРеальними (вигаданими, уявними, тими, що наснилися героям, привиділися) і то так, що ніяк не второпати - це так задумано, чи автор з ґлузду з'їхав? а тут ще й минуле сплелося у клубок з майбутнім, і по всій книзі розкидані натяки на те, що вже відбулося, і напівнатяки на те, що чекає попереду - на наступних сторінках
і страшна синтаксична форма речень - у них можуть бути повністю відсутні розділові знаки - і читайте як хочете, на одному подисі; або речення в абзац на півсторінки-сторінку (так що доводиться повертатися назад, щоб переконатися, що таки петраєте, про що йдеться); автор вживає слова, які доводиться шукати в google, та вплітає свої індійські коріння - богів і напівбогів, ритуали, містичні вірування і напіввіри
його неможливо читати поспіхом, слід насолоджуватися кожним словом і кожним новим поворотом, до нього неможливо звикнути - він багатогранний, незбагненний; тут щоразу знаходиться щось нове - та чи ТУТ? чи, може, це ТУТ знаходтиться В ВАС? і книга показує ваше власне відображення?.. це наче пазл, який розкладається щоразу інакше, чи задача, що має безліч розв'язків, або загадка, яку неможливо розгадати
о, так, у нас з Рушді кохання з першої книги - з " Опівнічних дітей" - і є сотні причин любити його, які не пояснюють нічого - то, може, і не варто намагатися?
No comments :
Post a Comment